Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії
«Поле інформаційних битв» – це звичайний вислів, використовуваний журналістами в анексованому Росією Криму. І сьогодні, у Всесвітній день свободи друку, варто уважно розглянути, чому так виходить.
Різними методами і в різних формах і журналістам, які вже працюють, і ще тільки набирають досвід, у Криму вбивають у голову, що журналістика – це зброя, яка має працювати на «ідеологічному полі бою». Під виглядом журналістики в мізки кримчан, а також населення на окупованих українських територіях та й самих росіян вбивається ідея про те, що «Росія велика, сильна, справедлива, красива, а тому непереможна», але вона оточена з усіх боків ворогами, які напали на неї і намагаються знищити.
Цій ідеї послужив навіть кіт, із якого кримська пропаганда зробила «журналіста». Так, у березні цього року у галереї «Ха-Ра-Шо!» Кримського ТЮГу (Євпаторія) пройшла фотовиставка, на якій повідомили, що кіт Мостік, який раніше прижився на Керченському мості, вирішив залишитися в Криму! Переїхав працювати до регіонального підрозділу медіагрупи «Росія сьогодні» у Сімферополі і став журналістом». Тепер кіт-«журналіст» «розповідає всьому світу про кримські пам'ятки та незвичайних людей».
Як свого часу, за літо 2014 року, у Криму змогли переробити частину українських вчителів на освітніх пропагандистів «російського світу», чим фактично виключили їх із світової системи освіти, так за наступні роки у Криму спробували перекувати і кримських журналістів. Частина з них не підкорилася диктату та виїхала, частину російським спецслужбам вдалося захопити, і тепер, за даними Національної спілки журналістів України, щонайменше 28 співробітників українських ЗМІ та цивільних журналістів, у тому числі з Криму, перебувають у російській неволі внаслідок незаконних затримань та сфальшованих «судових процесів».
Однак із частини журналістів, що залишилися в Криму, нинішня кримська влада формує слухняних пропагандистів, такі ж методи роботи вона переносить і на нові окуповані території в Херсонській та Запорізькій областях. Наскільки відомо, росіяни захопили навіть логотипи колишніх українських друкованих видань та видають фейкові газети «Приазовський робітник» у Маріуполі, «Запорізьку правду», намагаються відновити вихід теле- та радіопрограм. Погодитись на такий професійний злочин можуть лише журналісти рівня кота Мостіка.
І це вже не журналістика, оскільки у світі журналістикою вважається процес об'єктивного інформування аудиторії про події та події, політику, економіку, культуру, але аж ніяк не як «зброю на полі бою». Цілком зрозуміло, що використання медіа як зброя передбачає перебільшений акцент на вигідних владі фактах та подіях, і замовчування невигідної інформації, а це створює спотворену картину життя, є дезінформацією, і врешті-решт діє проти інтересів будь-якої аудиторії, яка має все знати та правильно орієнтуватися у світі. Мета пропагандистів – дезорієнтувати суспільство та спрямувати його зусилля на користь влади. І це руйнує журналістику як таку, перетворює її з інструменту самоврядування суспільства на служницю влади.
Але в самій Росії та на захоплених нею територіях усе спрямоване саме на дезорієнтацію людей. Як «імпульс для розвитку журналістики» російські пропагандисти розглядають і практикум, що нещодавно відбувся, для журналістів «Інфорум», організований Спілкою журналістів Росії та його кримським відділенням. У ньому взяли участь ті люди, які підтримують війну і навіть ведуть пропаганду війни, що заборонено і російськими законами.
Як пишуть у газеті «Кримські вісті», до нього залучені «як молоді репортери кримських ЗМІ, так і майбутні майстри пера, мікрофона та об'єктиву – студенти Інституту медіакомунікацій, медіатехнологій та дизайну КФУ, а також інших вишів кримської столиці». Лекції про те, що таке «ЗЖР та регіональна журналістика: куди йдемо?» прочитали заступник голови Спілки журналістів Росії Олексій Вишневецький, голова Ростовського регіонального осередку СЖР Анатолій Максак, генеральний продюсер АНО ТРК «Крим» Олег Крючков, голова Кримського регіонального осередку СЖР Вадим Первих. З доповіддю «Як забезпечити правову підтримку ЗМІ та журналістів» виступила начальник юридичного управління СЗР Ганна Білозерова. Про роботу російських «військоров» у «гарячих точках» розповів «військовий кореспондент» телеканалу «Росія-1» Антон Степаненко. Про основні тенденції роботи з інформацією щотижневих видань на прикладі журналу «Профіль» розповів головний редактор видання Олександр Білоновський. Інтерактивний майстер-клас провели представники онлайн-сервісу Rutube. За словами Олексія Вишневецького, медійний проект СЖР «Інфорум» вже проведено у 50 регіонах Росії.
Саме проти такого підходу до журналістики нещодавно протестувала організація «Репортери без кордонів»: «Правозахисна організація «Репортери без кордонів» (RSF) засуджує фінансування російською владою онлайн-шкіл військових «кореспондентів» для роботи на окупованих українських територіях і називає її «фабрикою пропагандистів» .
На думку організації, саме під час такого курсу вчать, зокрема, проводити інтерв'ю з російськими солдатами, а курси викладають працівники російських державних медіа: телеканал RT (Russia Today) агентство «РИА Новости», газета «Известия». Серед спікерів є російський пропагандист Сергій Мардан, який працює на таблоїд «Комсомольская правда», якому Служба безпеки України висунула підозру за «заклики до геноциду» та «заперечення збройної агресії РФ проти України».
«Кремль формує нове покоління «військових кореспондентів», а насправді – армію пропагандистів для роботи на окупованих українських теренах. Тим часом російські війська продовжують безкарно придушувати всі інакодумні голоси, змушуючи незалежних журналістів у Росії обирати між вигнанням та в'язницею, а на окупованих територіях полюють на тих, хто не співпрацює», – зазначає керівник відділу RSF у Східній Європі та Центральній Азії Жанна Кавельє.
Але, незважаючи на світові стандарти журналістики, у Криму продовжують навчати не журналістів, а пропагандистів. Так, під гаслом «Накопичити сили та досвід для інформаційних битв» у Сімферополі під егідою так званого «Інституту медіакомунікацій, медіатехнологій та дизайну КФУ імені В. Вернадського» пройшла конференція «Інформація та суспільство», на якій обговорювалися способи перетворення. Не дарма ж у самій назві «інституту» вклали поняття «медіатехнології», хоча в журналістиці існує лише одна технологія – правда та точність.
Подібні збори використовуються для розширення ареалу поширення російського погляду на інформацію як на зброю, чому й слугує набір технологій, яким там навчають. Цього року конференція об'єднала близько двохсот молодих вчених, аспірантів, магістрантів та студентів із Росії, Киргизії, так званої Придністровської республіки та навіть Шрі-Ланки. У ході конференції «нагородили» (так в оригіналі – авт.) керівника так званого «інституту медіакомунікацій, медіатехнологій та дизайну» Олександра Мащенка «подячним листом» від Сибірського федерального університету за проведення комплексу заходів «Крим з нами!», присвячених «Дню возз'єднання Криму з Росією», і через те, що він увесь «федеральний університет» «вивів на інформаційний фронт».
Нещодавно заступник міністра науки і вищої освіти РФ Костянтин Могилевський дав старт діяльності регіонального майданчика студентського Медіацентру, що відкрився на базі Кримського федерального університету. За задумом творців Медіацентру, він має бути «майданчиком для здобуття практичних навичок у журналістиці». За словами Сергія Аксьонова, «тут хлопці зможуть отримати додаткові знання, навчитися застосовувати нові підходи та практики у журналістиці, а головне – ми зможемо залучати їх до реальної роботи». Як бачимо, кримська влада готова кинути навіть студентів в «інформаційний бій». Причому такий медіацентр став уже 24-м регіональним майданчиком у рамках Міністерств науки і вищої освіти Росії.
Для залучення молоді на інформаційний фронт російські пропагандисти використовують і живі приклади. Наприклад, у Керчі живе найстаріша журналістка Криму, яка нещодавно відзначила своє 92-річчя Діна Биченкова. Вона працювала в газетах, на радіо, навчала секретів майстерності багатьох молодих журналістів. Незважаючи на поважний вік, Діна Володимирівна викладає у міській школі юнкорів. І хоча це, по суті, робота на незаконну владу, ніхто її, ветерана, не засудив би за це, якби вона намагалася передати молодим керчанам світові стандарти журналістики, навчати їх об'єктивності та правді.
Насправді ветеран журналістики втратила правильні орієнтири і не лише обманюється сама щодо нової влади, а й обманює інших. Вона каже: «Для мене щастя це знати, що діти моєї рідної Луганщини не ховаються, як колись я, від бомбардувань у підвалах, що на Донбасі запанував світ, де люди можуть висловлювати думки рідною мовою, сучасна молодь уже добровільно не буде викрадати себе на роботи до Німеччини та інших країн, а зможе гідно працювати на Батьківщині. Свою книгу віршів для дітей я назвала «Вітрило надії» – нам усім дуже потрібні надія і віра в те, що людська цивілізація не винищить себе. А збірку авторських пісень я відправила до Москви, на передачу Андрія Малахова «Пісні від щирого серця». Дивлюся усі випуски! Готую до друку ще одну книгу і дуже хочу відправити її у подарунок президенту РФ Володимиру Путіну...»
Російські пропагандисти вважають, що виховувати молодих на досвіді Другої світової війни є виграшною технологією формування російського патріотизму. Так, молодим журналістам часто як урок подають роботу колишнього фотокореспондента ТАСС Євгена Халдея, до речі, вихідця з Донецька. Наприкінці лютого – на початку березня в Керчі пройшли «Військово-історичні читання». Парламентська газета Криму поміщає інтерв'ю з його донькою Ганною Халдей, у якому стверджується, що Євген Халдей вмів не тільки дивитися, а й бачити…» Мабуть, у знаменитого фотожурналіста кримської молоді є чому повчитися, але тільки від молодих навмисне приховують помилки і непридатні. «старої радянської журналістки». У Криму примудрилися обійти питання про відомий на вест світ скандал із приводу знімку Євгена Халдея «Прапор перемоги над Рейхстагом», який був визнаний постановковим, і на якому на руках офіцера було видно дві годинники, що вважали свідченням того, що офіцер не уникав мародерства.
Анна Євгенівна розповідала цю історію з різними подробицями багато разів. Її батько прилетів до Берліна з трьома прапорами, які по черзі піднімали над різними об'єктами, на Темпельгофському аеродромі та на Бранденбурзьких воротах, і третій – над Рейхстагом, але вже після того, як прапори там підняли багато бійців, у тому числі українець Олексій Берест зі своїми бійцями. Але Халдей, піднімаючись на Рейхстаг, зустрів випадкових бійців і повів їх із собою піднімати прапор.
«Його взяв до рук Олексій Ковальов, 18-річний солдат. За ноги його підтримував дагестанець Абдулхакім Ісмаїлов. І коли Ковальов нахилився з прапором, Халдей побачив, що Берлін лежить під нашим прапором... І він клацнув. Цією фотографією поставили крапку у війні… Спустившись із Рейхстагу, Халдей одразу полетів до Москви. У редакції знімок прийняли як ікону зі священним трепетом. Але через одну дрібницю фотографію ледь не «запороли». Редактор раптом сказав: стоп! Фотографію не можна друкувати. В Ісмаїлова на обох руках годинники! Виявилося, другий годинник трофейний. А отже, забрав у ворога, мародерство... Тому Халдей сам на плівці видряпував другий годинник голкою…» І цей епізод ставить під сумнів слова про те, що Євген Халдей «міг не тільки дивитися, але умів і бачити…», – розповідала Анна Халдей про цю подію.
Епізод для журналістської молоді є повчальним, хоча в ньому багато сумнівного. По-перше, у постановочному характері знімку ніхто не сумнівається, як і у випадковості його героїв. Заперечувати це сьогодні просто не поважати себе. І не дарма у сучасних фотоагентствах постановочні знімки заборонені. По-друге, навряд чи Халдей «ретушував» негатив так, що просто подряпав шпилькою годинник на одній руці. Потрібно думати і тоді в ТАСС були нормальні інструменти для ретуші. І знову ж таки не дарма в інформаційних агентствах сьогодні заборонено і ретуш.
Проте цікаво спостерігати, як російська пропаганда ще й досі рятує свою честь. Виникли найнеймовірніші теорії. Одна з них про те, що Олексій Берест, який у цьому матеріалі названий чомусь «бухгалтером одного з алтайських радгоспів (де він ніколи не був – авт.) та за сумісництвом вчитель фізики у тамтешній школі», нібито під час штурму «дома Гіммлера» знайшов у «відкритому сейфі» (?) німецькі нагородні годинники і роздали їх бійцям, які наступного дня штурмували Рейхстаг і тому на руках Абдулхакіма Ісмаїлова опинилися дві години.
Інші стверджували, що на другій руці у офіцера компас. Треті – що на той час майже у всіх були по дві години, бо на одних стояв поясний час, на інших – оперативний. І що ніхто нічого не подряпував, мовляв, є оригінал знімку, де немає ретуші. Однак і це не є доказом. Халдей, природно, над Рейхстагом зняв не один кадр, а клацав цілих дві плівки, а ретушували, теж природно, тільки один кадр, інші збереглися.
Усі ці історії кримської молоді розповідають як детектив, проте при цьому замовчують питання про непридатність у репортажах поставочних сцен та подальшої ретуші, і тому молоді журналісти в Росії вважають, що це допустимо. Тому й з'являються в кримській пресі такі безглузді статті, як «Демонтаж пам'яті, або чому в Європі та в Україні прагнуть забути свою історію?», де все перевернуто з ніг на голову, або такі тексти, що виправдовують війну, як, наприклад, стаття «Крим допомагає новим суб'єктам увійти у правове поле Росії».
Кримські викладачі, які навчають молодих пропагандистів, представляють російські ЗМІ як якісні та непогріші видання, замовчуючи їх грубі «косяки». Так, днямиресурс «Асоціація реінтеграції Криму» повідомив, що «як випливає з українського реєстру судових рішень, експерт Борис Бабін (колишній представник президента в АРК – авт.) наприкінці квітня виграв справу у Подільському суді Києва щодо захисту гідності та ділової репутацію проти видання «КП в Україні», яке окремі експерти пов'язують не лише з одіозною «Комсомольською правдою»… Справа стосувалася публікації 2019 року, в якій «КП в Україні» писала про те, що «професор Бабін нібито «запам'ятався серією корупційних скандалів» , нібито «зловживав службовими повноваженнями і вступив у змову з низкою чиновників Міністерства юстиції» і нібито завдав «фінансової шкоди» на суму 54 мільйони гривень», не знайшли свого підтвердження і не відповідають дійсності. Суд також встановив, що заяви «КП в Україні» є повністю неправдивими… Суд спростував і брехню про те, що розроблені представництвом проекти законів не підтримані Верховною Радою України.
Цей яскравий приклад свідчить, що російські автори статті не просто не спромоглися перевірити «факти», що викладаються ними, але спотворили інформацію з метою зганьбити українського держслужбовця. У цьому полягає і «особлива школа», і технології російських пропагандистів.
Костянтин Подоляк, журналіст
Погляди, висловлені в рубриці «Думка», передають думку самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
